Прадавня Греція, сукупність грецьких держав в II-I тис. до н.е. Південна частина Балканського п- ва (Балканська, або материкова, Греція), а також прилягаючі до нього острова й західне узбережжя Малої Азії.
Термін «Греція», «греки» – негрецького (можливо, іллірійського) походження; він узвичаївся завдяки римлянам, які спочатку позначали їм греків – колоністів у Південній Італії. Самі греки йменували себе еллінами, а свою країну – Елладою (від назви невеликого міста й області в південній Фессалії).
Географія. Балканська Греція в стародавності займала територію 88 тис. кв. км. На північно-заході граничила з Іллірією, на північний сході – з Македонією, на заході обмивалася Іонічним (Сицилійським), на південно-сході – Міртойським, на сході – Егейським і Фракійським морями. Включала три регіони – Північну Грецію, Середню Грецію й Пелопоннес. Північна Греція гірським хребтом ділилася на західну і східну (Фессалія) частини. Середня Греція відмежовувалася від Північної горами Тимфрест і Ця й складалася з десяти областей (із заходу на схід): Акарнанія, Єтолія, Локрида Озольская, Дорида, Фокіда, Локріда Епікнемідская, Локрида Опунтска, Беотія, Мегарида й Аттіка. Пелопоннес з’єднувався з іншою Грецією вузьким (до 6 км) Коринфскім перешийком.
Центральною областю Пелопоннесу була Аркадія, яка межувала на заході з Елідой, на півдні з Мессенієй і Лаконією, на півночі з Ахайей, на сході з Арголідой, Фліунтією і Сікіонією; у крайньому північно-східному куті півострова розташовувалася Коринфія. Острівна Греція нараховувала кілька сот островів (найбільші – Крит і Євбея), що утворювали три більші архіпелаги – Кіклади на південно-заході Егейського моря, Споради в східній і північній його частині й Іонічні про- ва в західного Балканська Греція в основному – гориста країна (її пронизують із півночі на південь два відгалуження Динарських Альп) з надзвичайно порізаною береговою лінією й численними затоками (найбільші – Амбракійський, Коринфський, Мессенський, Лаконський, Арголідський, Сароническій, Малійський і Пагасейський).
Найбільші із грецьких островів – Крит до південно-сходу від Пелопоннесу й Євбея, відділена від Середньої Греції вузькою протокою. Численні острови Егейського моря утворюють два більші архіпелаги – Кіклади на південно-заході й Споради в східній і північній його частині. Самі значні з островів у західного узбережжя Греції – Керкіра, Левкада, Кефалленія й Закінф.
Природні умови. Гірські ланцюги ділять Грецію на безліч вузьких і ізольованих долин з виходом до моря. Тут мало великих родючих рівнин, якщо не вважати Лаконії, Беотії, Фессалії й на Євбеї. У давньогрецький період три чверті території становили пасовища й тільки одна восьма була зайнята ріллею. Багатством і різноманітністю відрізнявся як рослинний (дуб, дикий горіх, кипарис, каштан, ялиця, ялина, мирт, лавр, олеандр та ін.), так і тваринний мир (ведмеді, вовки, лиси, вепри, кабани, лані, олені, козулі, зайці; у прадавні часи леви), але особливо багато давало море.
Етнічний склад і мова. Грецька народності включала чотири етнічні групи – ахейці, іонійці, еолійці й дорійці.
Історія Прадавньої Греції розпадається на п’ять періодів: ахейський (XX-XII ст. до н.е.), гомерівський, або «Темні століття» (XI-IX вст. до н.е.), архаїчний (VIII-VI ст. до н.е.), класичний (V-IV ст. до н.е.) і елліністичний (III-II ст. до н.е.).
Рання історія грецької народностей маловідома. Учені сперечаються, коли й звідки греки прийшли на південь Балканського п-ова. Більшість уважає прабатьківщиною греків північну частину Балкан або територію теперішньої Румунії; інші поміщають її в Північне Причорномор’я; треті шукають її в Малій Азії. Їхнє вторгнення датують те першою половиною III тис. до н.е., те XVII-XVI ст. до н.е.; основна маса дослідників, опираючись на археологічні дані, відносить його до кінця III тис. до н.е.
Ахейська Греція. Першим грецьким племенем, прибувшим на південь Балкан, були іонійці, які поселилися переважно в Аттиці й на гористім узбережжі Пелопоннесу; потім за ними пішли еолійці, що зайняли Фессалію й Беотію, і (з XX в. до н.е.) ахейці, що витиснули іонійців і еолійців із частини освоєних ними територій (північно-східна Фессалія, Пелопоннес), що й опанували основною частиною Балканської Греції. До моменту вторгнення греків цей регіон був заселений пеласгами, лелегами й карийцями, що перебували на більш високому рівні розвитку, чому завойовники: у них уже настала епоха бронзи, почалося соціальне розшарування й формування держави, виникли міста (ранньоелладського періоду XXVI-XXI ст.). Грецьке завоювання відбувалося поступово й розтяглося на кілька століть (XXIII-XVII ст. до н.е.). Як правило, прибульці силою захоплювали нові території, знищуючи місцевих жителів і їх поселення; у той же час мала місце й асиміляція.
Хоча ахейці трохи збагатили технологічний (гончарне коло, візок, бойова колісниця) і тваринний (коня) мир завойованих областей, їх вторгнення привело до певного господарського й культурного регресу – різкому скороченню виробництва металевих знарядь (переважають кам’яні й кістяні) і зникненню міського типу поселення (домінують маленькі села з невеликими глинобитними будинками).
В XVII ст. до н.е. цей військово-демократичний лад переміняється військово-аристократичним; починається піздньо-елладський, або мікенський, період історії Ахейської Греції (XVI-XII ст.). Очевидно, у результаті постійних воєн відбувається піднесення окремих ахейських громад, що підкоряють собі сусідні поселення, а усередині них – концентрація політичної влади й матеріальних засобів у руках вождя і його роду. Із країни укріплених селищ Греція перетворюється в країну потужних фортець, що домінують над сільською округою. Виникають протодержави, ахейськіє царства, серед яких виділяються Мікени, Тиринф, Пилос, Афіни, Фіви й Іолк. Змістом їх існування була боротьба за контроль над ресурсами (родючими землями, худобою, корисними копалинами, насамперед металами). Збереження ресурсів забезпечувалося як системою їх скрупульозного обліку, так і мобілізацією зусиль по їхньому захисту (будівництво зміцнень, виробництво зброї). Придбання ресурсів здійснювалося шляхом воєн, грабіжницьких набігів, піратства й, набагато рідше, зовнішньої торгівлі.
Кожне ахейське царство являло собою об’єднання окремих сільських громад в одну макрообщину-державу. Людина могла реалізувати себе тільки в рамках цих двох типів громад, що монополізували всі ресурси, насамперед землю, яка ділилася на землю палацу й землю дамоса. Як і селянин від своєї громади, палацовий службовець одержував від держави в умовне тримання відповідний його статусу ділянка землі; імовірно, у цій системі не був виключенням і цар. У мікенську епоху (принаймні , у перший її період) не існувало яких-небудь форм приватної власності на землю; вона надавалася винятково в тимчасове користування, яке, однак, фактично носило спадкоємний характер, обумовлений традиційною наступністю занять як у родинах селян і ремісників, так і в родинах палацових службовців.
Держава розглядала сільську громаду лише як об’єкт експлуатації й обмежувало свої відносини з нею вилученням частини ресурсів (робочої сили, сировини) і зроблених продуктів (продовольства, ремісничих виробів); воно не займалося, на відміну від Прадавнього Сходу, організацією виробництва (землеробства, іригаційної системи). Підвладна територія ділилася на райони, керовані намісниками, які відповідали за справний вступ у скарбницю податей; їм підкорялися нижчі чиновники, що контролювали виконання тих або інших повинностей жителями окремих поселень.
Соціальна структура базувалася на існуванні двох основних груп – керівники на чолі із царем і виконавці певних економічних функцій (землеробство, скотарство, ремесло); виконавці ділилися на дві категорії – державні виконавці (ремісники, що працювали на замовлення палацу, що й одержували від нього натуральну оплату), і населення (селяни), зобов’язане поставляти державі сировина (в основному метал), продовольство й виконувати трудові повинності. Поза рамками громади перебували раби й «божі раби». Раби (переважно жінки й діти) у більшості випадків були, мабуть, людьми, захопленими на війні; вони могли перебувати як у колективній (державної), так і в індивідуальної власності й були, як правило, слугами; їхня роль у господарстві була сугубо допоміжною. «Божі раби», чиє походження не зовсім ясне, були орендарями землі або в громади, або в її членів-користувачів.
В економіці провідне значення мали землеробство й скотарство. Культивували пшеницю, ячмінь, горох, боби, сочевицю, оливки; можливо, частина оливкового масла йшла на експорт. Розводилися бики, вівці, свині, коня, осли й мули. Серед ремесел виділялися ковальське (зброя й збруя, знаряддя праці, прикраси) і гончарна справа, ткацтво й монументальне будівництво.
Ахейська Греція сильне випробувала вплив сусідньої критської (мінойської) цивілізації, від якої запозичила ряд технічних і культурних досягнень (водопровід, каналізація, деякі види зброї й одягу, лінійний складовий лист і т.д.). Однак мікенську цивілізацію не можна вважати похідній від мінойської. На відміну від Криту, Греція II тис. до н.е. була миром агресивної військової аристократії, політична й господарська система – механізмом реалізації її панування над миром сільських робітноків, мистецтво – формою твердження її цінностей (війна й полювання як ведучі його теми, монументальна кріпосна архітектура, висока якість обробки зброї).
Уся історія ахейського світу – це історія кровопролитних воєн. Часом кілька царств поєднувалися в боротьбі проти більш багатого й могутнього (похід семи аргойських царів проти Фів) або для заморської грабіжницької експедиції (Троянська війна). ДО XIV ст. до н.е. підсилюються Мікени, які починають претендувати на роль гегемона Ахейської Греції. В XIII в. до н.е. мікенським царям вдається шляхом династичного шлюбу підкорити Спарту й добитися підпорядкування (принаймні , формального) ряду інших ахейських держав (Тиринф, Пілос). Дані міфології показують, що в Троянській війні мікенський цар Агамемнон сприймався іншими грецькими царями як верховний правитель. В XV-XIII ст. до н.е. ахейців починають військову й торговельну експансію в Среднеземноморье. НАПРИКІНЦІ XV в. до н.е. вони, імовірно, установлюють контроль над Критом, в XIV-XIII ст. до н.е. засновують колонії на західнім і південнім узбережжі Малої Азії, на Родосі й Кіпрі, у Південній Італії. Ахейських загони беруть участь у навалі «народів моря» на Єгипет.
Безперервні війни приводили, з одного боку, до виснаження й знищенню людських і матеріальних ресурсів Ахейської Греції, а з іншого, до збагачення його правлячої еліти. Глибшається відчуження сільських дамосів від держави, яка усе більш стає знаряддям особистої влади пануючи. В остаточному підсумку, могутні цитаделі виявляються в оточенні ворожого сільського миру, економічно відсталого й соціально недиференційованого.
Наприкінці XII с. до н.е. у Грецію вторглись племена греків – дорійців. Пройшовши Середню Грецію, вони осіли в Мегариді й у південно-східній частині Пелопоннесу – у Коринфії, Арголіді, Лаконії й Мессенії. Дорійці також опанували рядом островів у південній частині Кикладського й Спорадского архіпелагів (Мелос, Фера, Кіс, Родос), рівнинною частиною Криту, витиснувши залишки мінойсько- ахейського населення в гірські райони, і південно-західним малоазійським узбережжям (Дорида Дорина, Дорина Малоазійська).
Дорійське завоювання, як і ахейське на початку II тис. до н.е., привело Грецію до нового регресу – різкому скороченню чисельності населення, падінню життєвого рівня, припиненню монументального й взагалі на загал кам’яного будівництва, занепаду ремесла (погіршення технічної й художньої якості виробів, скорочення їх асортиментів і кількості), ослабленню торговельних контактів, втраті писемності. З падінням ахейських цитаделей на всій території Греції (у тому числі й на не зайнятих дорійцями) зникли колишні державні утвори й ствердився первісно-общинний лад; знову основною формою поселення стали невеликі бідні родові селища. З досягнень мікенської цивілізації дорійці запозичили тільки гончарне коло, техніку обробки металу й кораблебудування, культуру вирощування винограду й маслинових дерев. У той же час дорійці принесли із собою мистецтво виплавки й обробки заліза, практику використання його не тільки в якості прикрас (як у мікенську епоху), але у виробництві й у військовій справі. Настання залізного віку мало величезне значення – метал став дешевий і широкодоступний, що сприяло росту господарської самостійності окремої родини й ослабленню її економічної залежності від родової організації.
XI-IX ст. до н.е. – епоха панування натурального господарства. Особливу роль придбало скотарство: худоба була й критерієм багатства, і мірилом вартості. Основним типом соціальної організації стала сільська громада (демос), що жила на невеликій території в повній ізоляції; часто кілька селищ (звичайно з метою оборони) поєднувалися навколо найбільш укріпленого селища, становилися центром, що розширився в такий спосіб громади (протополіс). У підсумку Греція перетворилася в країну дрібних самоврядних округів.
Соціальна й політична структура ґрунтувалася на кровно – родинному принципі. Громада складалася з пологів і їх об’єднань, які під час війни виступали як військові підрозділи, а в мирний час утворювали народні збори. Відносини усередині громади (між філами й фратріями) нерідко були дуже напруженими; конфлікти часто приводили до міжусобиць і кревної помсти.
Рабство не відіграло великий економічної ролі. Основну частину рабів, як і в мікенську епоху, становили жінки й діти, що використовувалися на допоміжних роботах у домашньому господарстві. Чоловіки – Раби звичайно виконували обов’язки пастухів. Раби були переважно військовополоненими. Рабство мало патріархальний характер, і рівень життя рабів мало відрізнявся від рівня життя їх хазяїв. Не існувало інституту державного рабства; раби перебували у власності окремих родин і пологів.
Поступово в громаді, де спочатку панувало «рівність у бідності», підсилювався процес соціальної диференціації, якому сприяли постійні внутрішні й зовнішні військові конфлікти. Перемога над сусіднім демосом або над родом, що суперничає, приводила до збагачення й росту впливу окремих пологів, тих або інших їхніх членів або військового проводиря. Військовий видобуток давав засоби для ведення господарства на декількох наділах, для придбання більш якісного озброєння, для систематичної військової підготовки й для створення запасів продовольства на випадок недороду або стихійних лих. Інші общинники не мали такі можливості, щоб забезпечити нормальне функціонування свого господарства, захистити себе від утисків або претендувати на значну частину видобутку, особливо в умовах дроблення наділів, викликаного демографічним ростом. У результаті утворювалася група людей, змушених відмовлятися від своїх наділів і уступати їх більш заможним сусідам.
Традиційна політична структура громади включала народні збори (усі вільні чоловіки – воїни), рада старійшин і виборного військового вождя. Поява еліти, однак, привело до її трансформації, яка відбувалася різними шляхами. У громадах, у яких домінував тільки один рід, він поступово узурпував військові, релігійні й судові функції; виборний військовий вождь перетворювався в спадкоємного патріархального монарха. Однак частіше лідируючі позиції в громаді займали кілька знатних пологів. Аристократи відігравали провідну роль у боях, які являли собою, як правило, серію двобоїв вершників. Їхнього авторитет захисників демосу давав їм право вирішального голосу в народних зборах; з них обирали проводиря общинного ополчення, до них зверталися для розбору судових позовів.
Джерело http://www.krugosvet.ru